Куличенко, Леонід. Передгроззя

Роман.

Того погожого ранку якось особливо дружно та дзвінко защебетали в степу жайворонки. Їхній спів долинув аж до хати і розбудив восьмилітнього Василька. Хлопчик вибіг надвір — і задивився в блакитний простір.

Весна... Деінде й перша трава-типчина почала витикатися. Можна було й босоніж побігати. І поперекидатися через голову. І швидко-швидко, так що аж в очах мигтить, покотитися вниз, до самої затоки.

Василько, хлопчик з русявою голівкою, сірими, швидкими очима і гостреньким носом, був чимось схожий на сизого степового кібчика. Прудкий і непосидючий, завжди нишпорив за своєю хатою.

А вона стояла, похилившись, на ковилевому косогорі, що сивів своєю гривою десь далеко між степом і високим небом, а підошви мочив у неглибокій солоній затоці. Коли повівав низовець, то з лиману прибувала морська вода — і затока глибшала, розливалася довгою стрічкою по Аджібейській балці. А далі від хати — степ та й годі...